-Все заніс, – запитала Таня в чоловіка, який ледь поставив дві величезні картаті сумки в коридорі.
-Так, дівчино, – сказав він.
-Так. Раз, два… чотири. Ну молодець, мужик, наступного разу не викаблучуйся, – сказала вона.
Чоловік якось аж зіщулився.
-Так, ти чого? – зареготала Таня. – На свої ключі.
Чоловік взяв зв’язку і швидко пішов сходами вниз.
Таня подивилася йому вслід і знизала плечима.
-Ляканий якийсь, – і розвела руками. – Ну, здрастуй, тітко Ліза. Я приїхала в гості, ти рада?
-Привіт, Тетяно, – прокрехтіла тітка, коли дівчина її відпустила з обіймів. – Ти надовго?
Таня порпаючись в одній з картатих сумок, відповіла:
-Та ні, тижнів на два, не більше. Вдома хазяйство чекати довго не буде.
-Ось, – дістала вона пухнасту шаль. – Тобі, тітка Ліза, від мами. Вона сама робила, сама і в’язала.
Шаль була м’якою, приємною на дотик і тітка Ліза одразу накинула її на плечі.
-Краса, – прокоментувала Таня і сказала:
-Показуй мені де кухня і де я спати буду!
Ліза киваючи на сумки, несміливо запитала:
-А що в них?
Таня почала пояснювати.
-Ось у цих двох, продукти. Картопля, сало, м’ясо, сметана, молоко. Ну, всього не перерахуєш. Все своє, домашнє.
Я два тижні не збираюся ваше з магазинів їсти. Тут одяг мій. А в цій – найголовніше. Сукня весільна! Я чого ж до тебе приїхала? Чоловіка собі знайти!
Бо ми з мамою без мужика вже не можемо на хазяйстві. Господарство не маленьке, допомога не завадить!
Ліза рота відкрила від здивування.
Вона дивилася, як племінниця, наче пушинки розставила сумки по місцях.
-А хто це тобі їх допоміг донести, – нарешті запитала вона.
-Аа, це? Таксист. Головне зухвалий такий, грошей за проїзд багато взяв, а допомогти не хотів. Ну я довго не розмовляю, забрала у нього ключі, одразу сумки взяв!
Ліза крадькома зітхнула. Закінчилося її спокійне життя…
Шумна Тетяна із гучним голосом, не дасть їй розслабитися. Ось і зараз, стіл, стільці, підвіконня були зайняті сільськими продуктами.
-Ну, чого стоїш? Давай, тітко Лізо, показуй, куди все розставити, – сказала Тетяна. – І чайник постав, я зголодніла.
-Адже в нас у селі мужиків на пальцях перерахувати можна. Та й ті, або старі, або одружені. Є, щоправда, Федір. Неодружений, але слабий якийсь. Якби не це, то до вас і не приїхала б ніколи.
А як подумаю, раптом діти в нього підуть? Добре ще хлопи, а дівки? Видай потім їх заміж.
Тож ми з мамою так вирішили. Ти в місті давно живеш, маєш знайомства. І мені чоловіка за дві секунди знайдеш, – говорила Тетяна, галасливо сьорбаючи чай з великої чашки, яку вона привезла з собою.
Ліза аж поперхнулася.
Чоловіка знайти за два тижні? Та ви що з матір’ю зовсім, чи що? Думаєте, вони пачками на дорозі валяються? Ні, люба моя, у нас теж із цим туго. Сама он скільки років одна живу.
Таня встала і потяглася.
-Я спати піду, а ти поки думай, раптом у твоїх подруг є кандидат підходящий…
…Тетяна тихо похропувала на дивані, а Ліза тихо розмовляла по телефону.
-Так Валя, так і сказала, знайди мені чоловіка. У тебе на прикметі нікого нема? Є?! От добре! А хто? Світлани син? Так він начебто одружений. Вже ні? Дай мені номер Світлани, я з нею поговорю.
Може вийде у них з Тетяною і вона швидше поїде назад. Та не кажи. Вона пів дня у мене, а вже тиск підскочив. Ну бувай, моя хороша, чекаю…
-Так, Тетянко. Завтра до нас прийдуть Світлана з сином, поводься пристойно. Вони люди освічені, культурні, так що дивись мені, – попередила племінницю Ліза.
-Що я зовсім вже сільська? – образилася Тетяна. – Я поводити себе за столом вмію…
…-Ви їжте, їжте, – примовляла Ліза. – Ось курочка, її Тетяна сама запікала. І салатик беріть, все свіже, домашнє.
Світлана Ігорівна злегка скривилася.
-Та ні, вже вибачте, курка і салат занадто жирні. А ось картоплі зʼїмо, вона дуже смачна. Ромчик, ти дуже не налягай.
Таня примружилася.
-Якщо ваш Ромчик буде одну картоплю їсти, сил взагалі не буде.
Світлана Ігорівна вдавано посміхнулася.
-Вибачте, люба, якщо зачепила вас. Самі бачите, що Ромчик у мене надто тендітний і вразливий. Знаєте, Лізо, як він пережив розлучення? Дуже важко.
Хоча моя колишня невістка ніколи мені не подобалася. Її не влаштовувало, що Ромчик мало заробляє, змушувала мого хлопчика на другу роботу піти, ви уявляєте? Життя красивого захотілося. Я їй так і сказала, йди грошовитого пошукай, як така розумна
Таня буркнула про себе:
-Нічого собі, тендітний? Та він розміром ого-го…
Світлана Ігорівна запитала.
-Що ви сказали, люба, я не розчула?
Таня вже голосно сказала:
-Та просто син у вас напевно лінивий. Звик сиднем сидіти, он який вимахав!
Гостя з обуренням скочила з-за столу.
-Ромчику, збирайся, ми йдемо. Яка невихованість, Лізо. Коли ти нас запросила, я думала, що твоя племінниця буде милою і приємною дівчиною. А не сільською нахабою.
Таня теж встала
-Ти кого нахабою назвала? Тітко, та не тримай ти мене, нехай вибачиться!
Ромчик з повним ротом відповів:
-Зараз, мамо, доїм тільки.
Світлана Ігорівна верещала.
-Вставай, я сказала, ні хвилини тут не залишусь!
Тетяна зареготала.
-Та й вперед! Мені такого чоловіка і задарма не потрібно. Що я з ним робитиму? Він мабуть і робити нічого не вміє. Ні цвяха прибити, ні жінку обійняти…
…-Так, тітко Лізо, краще що не було нікого? А ця, Світлана Ігорівна? Курка їй моя не сподобалася, а її між іншим, одразу за столом наминають. Бачу, на тебе надії нема. Сама знайду мужика, – сказала Тетяна, коли за гостями зачинилися двері.
Ліза зітхнула.
-Ну ось, зараз плітки підуть. Ну дякую, племіннице. Тепер всі косо дивитися будуть…
Таня поплескала її по плечу.
-Знайшла через кого засмучуватися. Культурні вони, ага.
Ліза не витримала і захихотіла.
-Ти маєш рацію. Такої рідні нам не треба!
Тетяни не було майже цілий день. Ліза вже почала переживати. Хто зна, що в місті може статися.
Нарешті племінниця з’явилася. Втомлено присіла на стілець і розчаровано сказала:
-Так, тітко Ліз, ти права виявилася. Нормального мужика мені тут не знайти. Познайомилася з одним у їдальні. Зайшла туди поїсти. Він до мене й підсів. Андрій звуть.
Цілу годину мені розповідав, який він гарний і розумний. Їв, як не в себе. А потім втік, і мені довелося за нього заплатити. Мені не грошей шкода, а те, що отак він повівся. Ну сказав би, що голодний і заплатити нема чим. Навіщо втікати?
А в парку? Підсів до мене один. В’ячеславом назвався. Я, каже, художник, а ви красуня. Ходімо до мене, я вас намалюю. Краще б не ходила. Привів у стару хату якусь і каже, роздягайся, з натури тебе малюватиму.
Нічого собі, запропонувати таке порядній дівчині. Ні, поїду краще додому. Заміж за Федора піду. Будь що буде. Він хоч працювати вміє, – гірко сказала Тетяна і пішла збирати речі.
-Ну ти приїдь ще, – навіть заплакала Ліза на прощання. – Завжди рада буду.
Таня обняла тітку і витерла сльозу, що набігла.
-І ти до нас. В нас добре. Ліс, річка поряд. Хоч відгодуємо тебе трохи.
А через три місяці Лізі прийшло запрошення на весілля і повідомлення.
«Не даремно я до тебе, тітка Лізо, з’їздила. У поїзді чоловіка собі знайшла. Звати його Микола. Ми з ним в одному плацкарті їхали. Поговорили про те, про се. Він теж із села.
Сподобалися один одному, я його в гості запросила. Він приїхав, познайомився з усіма. Полагодив нам всі огорожі, сарай.
А потім і заміж покликав. Так що, приїжджай, тітко Лізо, на весілля! Я тебе з Миколою познайомлю. Він хороший і любить мене…»
І так у житті буває… Не знаєш, де знайдеш, а де втратиш…