Кажуть, стара людина відчуває, коли приходить її кінець. От і Віра Сергіївна відчула, їй вже вісімдесят два. Віра дуже переживала, адже в неї нікого з родичів на цьому світі вже не лишилося.
– Мамо, ти чого? Виглядаєш так, наче привида побачила! – Лариса стурбовано подивилася на матір, яка зазвичай поверталася з вечірньої прогулянки спокійною й задоволеною.
Олена та Андрій жили у маленькій квартирі. Квартира дісталася Олені від батька, а йому від його матері, бабусі Олени.
– Валю, ти ввечері приготуй на стіл щось. Ми з Михайлом після роботи до нас прийдемо. Сьогодні футбол по телевізору буде, — зателефонував дружині із роботи Захар.
Олена з Сергієм чекали на дитину і потихеньку збирали для малюка всі речі. У багатьох їхніх друзів та знайомих діти на той час вже підросли. Тому одні віддавали їм дитяче ліжечко, інші колиску та автокрісло. Сестра Сергія, Жанна, теж зателефонувала братові і сказала:
Ось чому все так?! Всі неприємності разом, все одне до одного!
Вже багато років Людмила жила власним життям у місті. Вона мала там роботу, життя йшло помірно.
Коли я виходила заміж за Анатолія, бо була впевнена, що саме з ним стану щасливою. Але не минуло і двох років, як він пішов від мене до моєї найкращої подруги.
Молода я була і думала, що все мені до снаги, що й без чоловіка зможу хату збудувати, головне аби гроші передавав, а я вже тут собі раду дам. Мені було тридцять два роки і так вже мене втомило те життя в батьківській хаті, що я вже готова була піти в землянку, лиш би не чути щодня від матері, що вона за життя пристарала, то ми й користуємося.
– Ви не думайте, Маріє, нам від вас нічого не треба, хоча збоку все і може виглядати інакше, – виправдовується переді мною моя майбутня сваха.