– Олег, ти куди? – Рая вийшла у коридор подивитися, куди це зібрався її чоловік у гумових чоботях, брезентовому плащі і з рюкзаком за плечима.
Чоловік Жанни знову вередував. І останнім часом це було зовсім не рідкістю.
Аня сиділа на краю дерев’яного стільця в кафе і уважно дивилася на чашку з кавою. Вона знала, що мала б радіти – нарешті зустрілися з Максом після довгих років розлуки. Проте її душу переповнювали сумніви.
До спільного проживання з Ганною Борисівною, моєю свекрухою, відносини у нас були більш-менш стерпні.
– Мамо, я не буду їсти те, що ти мені приготувала!, – заявила Тетянка. Я ледь не стерпла, бо готувала ці котлети не просто за рецептом її улюбленої бабусі, а й з найвідбірнішого м’яска, яке сама й перемолола. Я дві години біля плити простояла, щоб нарешті “переплюнути” свекруху, але це мені так і не вдалось. А в неділю ми разом з Лідією Степанівно пройшлись по магазинах, де й відкрилась вся правда.
Життя завжди підкидає випробування, і часом найбільш несподіваними вони стають від тих, від кого цього не чекаєш. Так сталося й зі мною. Ще донедавна я допомагала синові й його дружині, а тепер – навіть заходити до них не хочу.
– До кінця місяця ще поживеш у нас, а далі збирайся, – каже мені Анна, дочка синьйора Роберто, якого я доглядала останніх три роки.
Світлана вийшла заміж за Віктора з великого кохання, причому з першого погляду. Тоді Світлана їхала від бабусі, яка жила в селі. Зупинка була, можна сказати, в чистому полі, а надворі лив сильний дощ.
Павло вийшов із дверей вокзалу на платформу. На плечі в нього була велика спортивна сумка.
Ми були одружені з Владом уже третій рік, і розчарування в чоловікові в мені поступово міцнішало. Так, він був гарний, працював на досить хорошій посаді у великій будівельній фірмі, любив мене, і я це відчувала, але те, як він був прив’язаний до своєї мами, мене дико дратувало.