– Михайле, а Таня хвалиться, чоловік приїхав з заробітків, грошей багато привіз. Каже, вчора їздили до міста до торгового центру, мало не все там скупили. Михайле, ми з тобою живемо і рахуємо копійки, дітям одяг потрібний, адже ростуть, – говорила дружина Михайлу, сама дивилася, як він відреагує.
Не всім чоловікам хочеться їхати з дому на заробітки, поневірятися там чужими кутами, працювати часом у важких умовах і все через гроші. Останнім часом у їхньому селі з роботою складно. Щоправда Михайло працював водієм вантажної машини, а Віра — бухгалтером на місцевій швейній фабриці.
– Віра, ну що ти хочеш сказати? Щоб я теж поїхав в Польщу по гроші? А як же ти тут із дітьми? Та й господарство у нас. Будинок великий, добрий, нещодавно відбудували, сини до школи ходять, ми з тобою працюємо, ну чого тобі не вистачає? Усіх грошей не заробити.
Віра слухає колегу, і теж їй захотілося жити на широку ногу, купувати, що хоче, одягатись у дорогі речі, машину поміняти на іномарку.
– Михайле, ти працюєш, не покладаючи рук, а отримуєш копійки, за рахунок тебе твій господар-бізнесмен багатіє. Невже тобі не набридло на нього працювати? Озирнися навкруги, може побачиш, як живуть нормальні люди. Невже так і будемо з тобою рахувати копійки. А з’їздиш, заробиш, дай Боже, і ми заживемо по-людськи.
Михайло ділився із чоловіками на роботі, а ті теж підтверджували:
– Так, їдуть багато хто на заробітки і привозять гроші…
Михайло розумів, що жінки, це такий народ, все одно отримають своє, переконають, приголублять та попросять зробити по-своєму. Домоглася Віра свого. Поїхав Михайло із двома знайомими на заробітки. Тяжко йому було, вперше залишив сім’ю поїхав на місяць з дому. Думки були там як дружина, як діти, господарство.
Минув місяць, приїхав чоловік додому задоволений, він зрадів ще коли отримав зарплату, навіть своїм очам не повірив, таких грошей не тримав у руках.
– Михайле, – кинулася до чоловіка дружина, коли він увійшов на подвір’я, – йдемо швидше до хати.
А чоловік не знав, гроші спочатку віддати дружині, чи обійняти її, діти якраз у школі.
Виклав гроші на стіл, а Віра аж застигла.
– Оце так! А я що тобі казала, Михайле. Ну молодець, такі гроші привіз.
Увечері наступного дня Михайло зайшов до сусіда, той теж зрадів.
– Здоров, Михайле, із приїздом. Ну як справи, розкажи, як там на заробітках?
– Нормально, робота звичайно не легка, але толерантна. Зате коли привіз грошей дружині, як же вона мене зустріла! Моя Віра дивиться тільки мені у вічі, не знала, як догодити, чим нагодувати. Ех, варто з’їздити і заробити, – зробив висновок Михайло. – Ось сьогодні з’їздили до міста, до торгового центру, та на ринок купили все, що хотіли і дітям, і собі, – розповідав задоволений сусід.
Місяць вдома пролетів швидко. Настав час знову їхати Михайлу, тепер він вже їхав із гарним настроєм, розумів, повернеться, дружина знову буде рада. Тільки задля цього, як зустрічає його дружина з грошима, Михайло поїхав на заробітки.
Життя в них поступово налагодилося. Чоловік привозив пристойні гроші, потім разом витрачали, він знову виїжджав. Щоправда, сумував за дружиною, за дітьми. Сини теж сумували за батьком.
– Тату, знову їдеш, як шкода, ми ще один раз тільки з тобою на рибалку з’їздили.
– Гаразд, хлопці, приїду наступного разу, знову поїдемо, навіть можна буде з ночівлею, – обіцяв Михайло синам-двійняткам.
Хлопчикам вже по дев’ять років, батько їде на місяць із дому, мати на роботі весь час, от і сумували за батьком. Михайлу, звичайно, теж там нелегко було, але що поробиш.
– Нічого, витримаю все, – думав він. – Заради благополуччя своєї сім’ї можна і не таке витримати. Моя Віра задоволена ходить, накупила модних речей, одягла хлопчаків, цього разу приїду, купимо комп’ютер, хлопчикам на радість, хай займаються. Я вже пообіцяв їм, – заспокоював сам себе Михайло.
Минав час, Віра з Михайлом жили добре, вже й машину поміняли, була у них не стара і на ходу, але вирішили купити іномарку.
– Михайле, а що ми гірші за інших? їздитимемо на іномарці, – говорила дружина, а чоловік погоджувався.
– Ох і розумна в мене, Віра, – думав він. – Це вона вигадала, щоб я поїхав на заробітки. Натомість тепер живемо приспівуючи.
Якось приїхав він вкотре з заробітків, відпочив і подався до сусіда в гості. Посиділи трохи за зустріч , а сусід раптом і видав:
– Михайле, ти довго ще будеш своїми заробітками роз’їжджати?
– А що? Гроші там хороші, – відповів Михайло, ось підзароблю, як зараз кажуть, подушку безпеки… і, можливо, заспокоюся, вдома житиму.
– Ну, не знаю, скільки ти ще проїздиш. Придивись за своєю дружиною. Жінки вони такі, їх надовго не можна залишати. А ти свою Віру спокійно залишаєш, адже молода вона ще. Дивись… як би не виставила вона тебе та іншого не привела.
– Ні, я Вірі своїй вірю, – відповів Михайло. – Моя на таке не здатна, та й грошей їй заробляю, де вона ще знайде такого чоловіка?
– Ну-ну, я тебе попередив по-сусідськи, Михайле, – відповів сусід, – потім не кажи, що я тебе не попереджав.
Якось, коли Михайло був на заробітках, зайшов до них додому Андрій, працював у «Облгазі», обходив та обслуговував будинки, перевіряв газові плити та котли, іноді записував показання лічильників.
– Привіт, господине, – привітався Андрій із Вірою. – Мені потрібно перевірити газове обладнання, зараз у нас із цим суворо, скільки вже випадків було…
– Добре, будь ласка, а Вітя щось звільнився, – запитала Віра про попереднього співробітника газової служби.
– Так, звільнили його, не сам він. А не треба було «веселеньким» із перевірками ходити, хтось поскаржився на нього.
– Таак, газ перевіряти треба на світлу голову, – промовила Віра, і грайливо глянула на Андрія, дуже вже гарненький чоловік прийшов з перевіркою. – А тепер що ж, ви приходите до нас?
– Так, тепер я, – Андрій теж звернув увагу на симпатичну Віру, апетитну. – А ви що ж одна в такому величезному будинку живете?
– Ні, у мене чоловік, два сини.
– І де наш чоловік?
Сусід не дарма говорив Михайлу, щоб придивився до дружини. Не раз помічав він, що Андрій-газівник треба і не треба ходить до Віри.
Після того, як сусід попередив Михайла, він звичайно не повірив йому, подумав, що той заздрить, адже він привозить хороші гроші і живуть вони з дружиною набагато краще за своїх сусідів. Приїхавши після чергового разу, Михайло нічого так і не помітив. Віра з ним була така ж ласкава.
– Ой, Михайле, як я за тобою скучила, – буркнула вона і накривала на стіл. — А люди якісь злі, від заздрощів говорять казна-що, намовляють, — вона краєм вуха вже чула, що про неї з Андрієм ходять розмови. – А ти не вір, Михайле, людям аби попліткувати, що хочеш наговорять і все від заздрості.
Розслаблений Михайло радів, думав:
– І то правда, он і сусід тоді говорив про мою дружину, наче від заздрості все.
Ще кілька разів з’їздив Михайло на заробітки, нічого за дружиною не помічав. А коли приїхав вкотре, Віра зустріла чоловіка якось не дуже ласкаво і дивилася на нього по-іншому, без радості. Після того, як він віддав їй гроші, вона нагодувала його з дороги, він спитав.
– Віра, щось ти сьогодні не така, як завжди, погляд втомлений, де твоя радість? Що сталося? Діти начебто в порядку.
– Михайле, я тут подумала і нещодавно зрозуміла, що ми з тобою не підходимо одне одному.
– Як це, то підходили, а тепер ні? Ти жартуєш, чи що, Віро?
– Ні не жартую. Я ж кажу, не підходимо ми один до одного і нам треба розлучитися.
– Ось тобі раз! Як це розлучитися, а діти?
– У мене є інший чоловік, тепер він мій коханий чоловік. Я вже подала заяву на розлучення, – приголомшила його дружина.
– Ну, приїхали! Не дарма мене вже попереджали, а я наївний не вірив, моя Віра не така. Ах, ти… ти така сама, як і всі. Тільки чоловік за поріг, у будинку вже інший чоловік.
Михайло вирував довго. Діти чули і не виходили зі своєї кімнати. Такої сварки вони ніколи не мали, навіть сусіди чули. Зібрав речі і поїхав своєю машиною до матері. Загульбанив і вимовляв їй:
– Мамо, ну що не вистачало Вірі? Я ж любив її, заради неї та своїх дітей готовий був на все. Я ж їздив по чужих країнах заради них, щоб вони жили добре, нічого не потребували. А вона…
Мати мовчала, а потім запропонувала:
– Сину, може, ще не все втрачено, сходи на світлу голову, поговори з нею ще раз.
Послухав матір.
– Віра, що було, було, нехай це більше не повториться. Так і бути пробачу я тобі все, начхати на ці гроші, звільнюсь, не буду більше їхати…
Але Вірі він не потрібен. Цей Андій так заморочив їй голову, що вона виставила чоловікові додому.
Все-таки довелося їм розлучитись, забрав усі речі Михайло, дім і все в ньому залишив дружині та дітям, пішов до матері. Так само їздив на заробітки, після приїзду зустрічався з синами. Вони йому скаржилися, що Андрій поганий і свариться на них, просить його називати татом, а вони не хочуть, мають свого тата.
Через деякий час познайомився з Тонею у поїзді, коли повертався з заробітків. Вона жила в місті, неподалік їхнього села. Покохали один одного, Тоня мала п’ятирічну доньку і свою квартиру. Мати Михайла дуже добре прийняла Тоню з донькою. Одружилися. Перестав мотатися по заробітках, влаштувався у місті працювати. З Тонею жили щасливо, народився ще син. Дружину свою любить Михайло.
Щоправда, знайшла його Віра, просила повернутися назад у будинок, пішов від неї Андрій, знайшов молоду.
– Тяжко мені Михайле одній хату тягнути, без чоловіка. Адже сам знаєш, за будинком нагляд потрібен. Приходь назад, га?
– Навіть не хочу тебе бачити та чути, Віро. До минулого повернення не буде. Їдь, і навіть не мрій про це. Не повернусь я до тебе. У мене кохана дружина та діти. А наші вже дорослі, я їх не кину, так і спілкуватимуся з ними.
Ось так вже в літньому віці виявилася Віра одна, поїхала засмучена. А Михайло своїм нинішнім життям задоволений, лише шкода, що сини виросли без нього. Але вони часто спілкуються.