Мені було тринадцять, коли батьків не стало раптово на засніженій дорозі. На сімейній нараді було вирішено, що мамина сестра. яка недавно розійшлася з чоловіком, стане моєю опікункою і житиме зі мною. Я любила тітку Тамару, вона завжди мені дарувала гарні подарунки, тоді я ще не знала через що.
Тамара мене шкодувала і сама дуже переживала, бо любила мою маму, у них були теплі стосунки. Вона була частою гостею у нас вдома і вони з мамою закривалися на кухні і говорили про своє, мені було не цікаво, я гралася чи новою лялькою чи приміряла наряд, який мені приносила Тамара.
Вона дивилася на мене і її очі наповнювалися сльозами.
– Не переживай, – казала їй мама, – і у тебе будуть ще діти.
– Куди мені? Вже десять років живемо і нема…
– Може, причина в ньому?
– Я не знаю, – зітхала Тамара, – він не хоче й чути про якісь обстеження.
Далі мама з татом говорили, що тітка Тамара зібрала свої речі і пішла від чоловіка, бо раптово до неї прийшла жінка з уже великою дитиною і заявила, що дитина має мати батька. Отак все й розкрилося.
Коли ж ми почали жити разом, то тітка була не дуже й рада, так, вона мене шкодувала, але шкодувала й свого часу, який минав.
– Скільки мені ще тієї молодості лишилося, а хто мене з дитиною захоче?
Але далі її риторика змінювалася по мірі того, як я дорослішала.
– Хто на мене гляне, Ольго, якщо ти вже така красуня виросла, – зітхала вона сумно.
Ми вже жили п’ять років разом і в Тамари траплялися кавалери, але всі вони йшли з різних причин.
– Дивися, Олю, скільки в мене вже сивини в волоссі, вже точно заміж нема чого виходити. Ось так мені й життя тут минуло, – утирала вона сльози.
І ось у мене з’явився кавалер, і Тамара й рада була і не рада:
– Вже мені перед очима не будеш миготіти, але куди я дінуся тепер, як ви разом жити захочете?
Я збиралася на побачення і вона дивилася на мене, а тоді й каже:
– Яка ти гарна виросла, аж загарна. Тут явно чогось бракує, – вона мені підморгнула і віддала своє манто. Бери, щоб не змерзла.
В ті часи побачення були в когось на квартирі і знали господарів всі віддалено, одяг складали де попало і так вийшло, що моє, вірніше Тамарине манто хтось узяв. Що я перешукала, що я випитувала за гостей, але мені лишили якусь зношену куртку. Мій коханий ще й мене обвинуватив в тому, що я не дивилася за своїми речами і нема чого так «розфуфирюватися».
– Тобі лиш аби на тебе всі увагу звернули! Скромнішою треба бути.
Як тітці було на очі потрапити після такого? Якщо чесно, то я не бачила її такою з моменту розлучення, але вона мене не винуватила, а сказала:
– Все правильно, нема чого й починати. Це знак, – і вона піднесла палець вгору.
Яким було моє здивування, коли мене знайшов власник тієї квартири і господар тієї вечірки в одній особі.
– Я чув за твою пропажу, незручно вийшло, то тато каже аби тобі дати шубу моєї мами.
– Ти що? Я не візьму та й то манто тітки.
– Тато наполягає, каже, що треба гостей вибирати, а раз я не вмію, то треба платити.
Я була категорично проти, але тоді цей Толик разом з батьком приїхали до нас і привезли ту шубу. Звісно, що тітка відмовилася, але при тому вона очей від батька Толика не відводила.
Я тоді його за руку і потягла на вулицю. Хай поговорять, я ж уже все розумію. В результаті, Тамара таки ходила в тій шубі в якості законної дружини і вони обоє чудові бабуся і дідусь для моїх онуків.
Попри сумніви і самотність, Тамара завжди мені була доброю тіткою, тому Бог в результат і її так і винагородив. Чи як ви думаєте?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.