Хочу поділитися своєю життєвою ситуацію, яка нещодавно сталася у мене, адже мені зараз потрібна гарна порада, бо сама впоратися ніяк неможу.
Те, що сталося в моєму житті й досі я збагнути не можу, бо уявити не можу, як так можуть вчинити рідні люди.
У мого рідного тата була дуже велика сім’я, я завжди думала,що це дуже добре, коли маєш так багато рідних людей.
З моєю мамою вони розлучилися 5 років тому, але залишилися хорошими друзями. Я завжди спілкувалася зі своїм рідним татом, не дивлячись ні на що, у нас завжди були дуже хороші стосунки, незважаючи на розлучення наших батьків.
Він був дуже веселим та добрим чоловіком, займався спортом, любив подорожувати, захоплювався антикваріатом, був дуже цікавою і розумною людиною. А потім тато занедужав.
Ми сумували, останнім часом зовсім від нього не відходили, але вдіяти нічого не могли. Тата не стало. Ми з мамою повідомили про те, що трапилося родичам.
Відразу мої рідні тітки та дядько приїхали дуже швидко, буквально на наступний день після того, як про все дізналися.
Ми розмістили їх в будинку батька на ночівлю, а самі з мамою почали організовувати прощання з татом. Ці кілька днів були для нас не легкими, якось недобре було на душі. Тітки тільки сумували і нічим не допомагали нам з мамою, хоча ми дуже їх про це просили.
Настав день прощання. Обід ми організували в кафе, прийшло багато людей: друзів, знайомих та родичів. Нам приносили співчуття і одночасно запитували про заповіт, ця тема не сходила з уст татових родичів. Мій батько був далеко не бідною людиною, але нам з мамою було не до цього, ми навіть не думали про заповіт. Тоді родичі стали самі сперечатися, кому, що має дістатися. Нам з мамою було неприємно це чути. Через кілька днів післяпрощання з татом, роз’їхалися всі родичі по домах. Адже всі ці дні вони жили в будинку мого тата.
Коли минув тиждень я вирішила навідатися в будинок до свого тата, привести його в порядок, зібрати деякі речі, адже раніше чомусь не могла наважитися це зробити.
Зайшовши в будинок, я була неймовірно здивована. Я спочатку подумала, що щось сталося тут: всюди валялися речі, книги, папери, не вистачало багатьох антикварних предметів, якими займався батько. У будинку був якийсь суцільний безлад, винесли все найцінніше.
Я була засмучена дуже, зателефонувала тітці, вона зізналася, що взяла дещо, що вважала за потрібне, але тільки те, що належало їй, як сестрі могобатька, адже вона теж його рідня. Тоді я зрозуміла, ким виявилися наші родичі.
Рідні мого тата не стали чекати оголошення заповіту, а винесли все найцінніше, щоб нікому не дісталося. Стало гірко і прикро від такого негарного вчинку з боку родини. Ці речі були дорогі не скільки в матеріальному плані, а як в якості пам’яті про батька. Я все розповіла мамі. Вона теж була вражена. Ми не знали, що робити, але повернути вже нічого не можна було.
Родичі з’явилися знову тільки через пів року, коли прийшов час вступати в спадок. На наш превеликий жаль, багато, що батько заповів зі своїх речей, було втрачено, точніше сказати, забрано ними, а ким саме, невідомо. Нам з мамою дістався будинок, на який тітки теж хотіли претендувати, але не могли, адже навіть сам тато заповів усе мені.
Відтоді я живу в будинку свого рідного батька. Тут все нагадує мені про рідну мені людину, про те, якою чудовою він був людиною. І нехай деякі дорогі речі безслідно зникли і я ніколи вже їх не поверну, для мене важлива саме пам’ять про нього.
Родичі більше не з’являлися жодного разу, і добре. Та й нам самим не хочеться спілкуватися з такими людьми, людьми, для яких нічого святого немає. Нехай всі речі, які вони забрали будуть на їхній совісті, життя все розтавить на місця.
А я ось не знаю: спілкуватися мені з цими людьми чи ні?