Будівництво будинку йшло швидко. Молоді люди збиралися за півроку вже переїжджати з орендованої квартири до свого будинку. Будинок за власним проектом ще до весілля був вже накритий дахом. Залишалося внутрішнє оздоблення та вибір меблів. Так, вони ризикнули розпочати все до весілля.
Ми з чоловіком обоє родом з села. Коли поїхали до міста на навчання, то хотілось міського життя, не хотілось повертатися в село. Після одруження спочатку орендували квартиру, а тоді з часом змогли придбати на околиці міста невеличку однокімнатну. За два роки нашого сімейного життя в нас народився синочок, згодом народилась донечка.
Коли Макар мені пропозицію зробив я була трішки здивована, адже у свої 45 не вірила що вдасться долю свою влаштувати, та ще й з двома дітьми. Однак, той уже й будинок для нас усіх придбав, почали готуватись до переїзду, але ж зарано, бо почалось щось геть не зрозуміле.
Всі, мабуть, ще з дитинства чули приказку, що потрібно відносяться до людей так, як хочеш, щоб вони відносилися до тебе. Так, от я вам скажу, що це повна маячня, до людей потрібно відноситись так, як вони на це заслуговують.
– І чого ти досі дуєшся, мамо. Давно пора все забути, вже стільки часу пройшло, – повчає мене син Максим.
Батька свого я не знала, він покинув маму, коли мені було три роки і саме це, я так думаю, й спричинило її поведінку з вітчимом. Вона наче приросла до його порток, нічого навколо не бачачи. Для неї було наче справою всього життя – бути заміжньою і байдуже якою ціною це було.
Олена, зазвичай балакуча жінка, в той день була напрочуд мовчазною, поставивши перед своїм чоловіком тарілки з борщем і смаженою рибою, потім налила йому теплий чай.
Я не пхалася до свекрухи з порадами і нічого не говорила чоловікові, бо думала, що то у неї пройде, це просто такий наслідок обставин і треба просто перечекати. Звичайно, жінка все життя була заміжня, а тут чоловік бац і в шістдесят років пішов до іншої, то у кого трохи голова не закрутиться?
«А нащо було від чоловіка йти, аби тепер отак виглядати?». То мене мама отак підтримувала, адже щиро вважала, що чоловік міг разочок оступитися, і йому обов’язково треба пробачити, якщо він хоче зберегти родину. Коли я їй розповіла, чому саме я пішла, то вона зробила круглі очі і сказала: «Більшої дурниці я в житті не чула».
Мені з самого початку ота ідея здалась дивною. Та й ще й свекруха ходить, як гріх за душею: “Забирай, та забирай, воно мені не треба”. То вже не я, чоловік не витримав.