Відрахувавши рівно третину від зарплатні я понесла гроші у наш сховок. Я любила ці моменти: докласти до купки звичну суму перерахувати всі гроші, що там лежать і відчути, як на душі стає тепліше і спокійніше – сину на навчання вистачить. Відчинила шафу почала шукати конверт, але не знаходила. Вигорнула все, однак, його не було. Набрала Ігоря: “Не шукай, я взяв і витратив” почула у слухавці.
– То ви, свахо, у всьому винні. Тепер через вас ми обидві внуків не бачимо, – каже мені моя сваха Люба.
Потяг повільно стукотів колесами, залишаючи за вікном широку, вільну дорогу. В купе точилася розмова на різні теми, поки один із пасажирів, чоловік середнього віку на ім’я Олександр, вирішив розповісти історію, що залишила слід у його серці.
Найприкріше, що чоловік осторонь одразу тримався. Бачте, він відношення до мого житла ніякого не має, якби вирішувати мав право, то тільки про свою власну квартиру, ту в якій ми нині живемо. А оскільки квартира, про яку мова зайшла – моя, то саме мені і говорити із його сім’єю.
Мені важко сьогодні, як ніколи раніше, хоча я все робила для того, щоб усім навколо мене добре жилося, але, в цей час, зовсім забула про себе.
Не раз бувало, що сина до себе припрошувала та намовляла мене покинути, хоч у мене вже тоді були діти, її онуки, але ця була певна, що сільське життя для її дитини ніяк не підходить. А тепер як буде?
Отож, ми з Мар’яною дружили з садочка і вона завжди була такою, що спершу робить, а потім думає.
Наталка сиділа на дивані і думала, як усе склалося. За вікном осінь розкинула золоте листя, і було так тихо, що можна було почути кожен звук у квартирі.
Ми з Віталієм одружені п’ять років і на самому початку наших відносин свекруха мала зі мною відверту розмову:
Вже після весілля моя свекруха покликала нас жити до себе.
Копіювання заборонено!