Куди пішла дружина, Микола не знав. Вона не звикла звітувати перед ним і попереджати заздалегідь, що збирається кудись іти з дому.
Дуже часто, повертаючись після роботи, він був на самоті по кілька годин, поки дружина поверталася, втомлена і невдоволена.
– Ти не міг раніше вечерю приготувати? – обурювалася Олена, зайшовши на кухню. – Ти ж знаєш, що я не харчуюся фастфудами.
– Але… – Микола намагався якось виправдатися, та Олена не дозволила йому й рота відкрити.
– Я весь день бігаю – зранку фітнес, в обід – перукар, потім – манікюр. Намагаюся все робити, щоб форму зберігати і виглядати бездоганно, а ти не цінуєш цього зовсім. І до речі, ти мої панчохи нові, як прав? Щось вигляд у них не дуже…
Микола за звичкою мовчки слухав претензії, наливаючи в тарілку запашний суп.Ремонт кухні
– Супчик, це добре, – похвалила нарешті Олена, сідаючи за стіл. – А ти не забув, що обіцяв мені путівки купити на море?
– Не забув, – стомлено відповів Микола. – Через три тижні поїдемо, якщо нічого не станеться на роботі, абияк вдалося написати заяву за власний рахунок.
– Ну, от і чудово! А станеться щось, то я й одна можу… Або Ганну з собою можу взяти… – посміхнулася Олена. – Дякую за супчик, піду відпочивати, а то завтра на посилені заняття доведеться йти, треба до моря скинути ще пару кілограмів.
Олена відсунула тарілку убік і пішла у спальню.
Микола помив посуд, прибрав зі столу і, зазирнувши до дружини, побачив звичну картину – вона лежала на ліжку з усмішкою на обличчі, гортаючи стрічку в соціальних мережах і час від часу щось друкувала.
Чоловік мовчки зачинив двері і пішов спати у вітальню, прихопивши в шафі в коридорі подушку з ковдрою. Він хотів би ще почитати, але вже був дуже втомлений.
Прокинувшись вранці, Микола подався за звичкою готувати сніданок дружині, але помітивши в коридорі її розкидані з вечора туфлі, вирішив, що так продовжуватися більше не може, не повинно.
Він прийняв душ, заварив собі каву і зробив пару бутербродів із сиром і шинкою. Нашвидкуруч перекусивши, Микола поспішив у кімнату, щоб встигнути попрасувати сорочку.
Олена вийшла зі спальні, потягуючись на ходу. Зайшовши на кухню і не побачивши на столі звичного сніданку, вона пішла в кімнату й, узявши руки в боки, нахабно запитала:Ремонт кухні
– Миколо, а що це таке на кухні робиться?! Де мій сніданок?!
– А що? – Микола аж очі округлив від здивування. – На кухні сніданок! Де у нас холодильник, ти знаєш. Плиту увімкнути теж зможеш, все ж зрозуміло. Не дитина, впораєшся, а мені вибач. Я заробляю гроші, а ти – порайся тепер по господарству. Із цього моменту тільки так і не інакше.
Олена широко відкрила очі, в яких застигло німе питання і здивування.
– Що ти сказав?! Та ти хоч розумієш, що робиш? Я не збираюся псувати манікюр і пропускати заняття у фітнес центрі! Я… Та ти… Ти ж ризикуєш мене втратити…
– Не велика втрата, – кинув Микола, відчуваючи, як усередині піднімається гордість за себе самого.
Вперше за три роки він набрався сміливості, щоб поставити дружину на місце.
Він насправді весь цей час переживав її втратити – гарна, ефектна, розумна, вміла підтримати будь-яку розмову, але лінь, як казала мама Миколи, переше Олени народилася.
Вона була не просто лінивою, але ще й самозакоханою. За весь час, що вони жили з Миколою, вона жодного разу не зробила подарунок на свята, чи день народження.
Він же ж часто балував її квітами й іншими сувенірами, навіть без приводу, але вона постійно була незадоволена:
– А щось краще не міг вибрати?!
Миколі поступово набридали ці нерівні стосунки, і він давно думав, як би вказати дружині на її недоліки, але ніяк не міг знайти ні приводу, ні слів.
А тут все само собою вийшло.
Можливо, постійні думки про це згенерували відповідну ситуацію і Микола був задоволений тим, що все склалося так, як склалося.
Він одягнув сорочку, вимкнув праску і поставив її на підставку.
– Навіщо ти вимкнув?! Ти ще мою блузку не попрасував! – обурилася Олена, але помітивши на собі погляд чоловіка, осіклася і опустила голову.
– Ну що ж, тобі ж гірше! Я зараз же збираю речі і все! Потім буде пізно вибачатися.
Вона хитро дивилася йому в очі, піднявши підборіддя, але цей жест його вже не хвилював. Зараз було байдуже. Навіть, здавалося, краще буде, якщо вона все ж таки наважиться піти.
– Гірше буде тільки тобі, Олено! Я не пропаду, не хвилюйся! А ось що робитимеш ти? Ти ж зовсім ні до чого не пристосована. Хто тебе утримуватиме, та ще й доглядатиме тебе?
– Та повно охочих, тільки пальцем поманю!
– А-а-а, – усміхнувся Микола. – Ну тоді, чого ж ти чекаєш? Поспішай зібрати речі!
– Ну, ти ж розумієш, що я маю тепер поїхати на море без тебе, віддай путівки! – сказала Олена.
– Помиляєшся, люба, це я поїду на море без тебе! А ти речі збирай, – дивлячись на годинник, вже строго Микола.
– Це ти помиляєшся, а я знайду з ким поїхати туди! І навіть, знаєш що – а я жити біля моря скоро буду!
Олена не жартувала. Повернувшись з роботи, Микола побачив, що ані дружини, ані її речей, разом із коштовностями, які він їй дарував, немає.
На столі лежала записка:
«Якщо вирішиш виправитися, дам шанс… Останній.»
Микола засміявся і викинув листок у відро для сміття. Було дивно, але він зовсім не переживав через відхід дружини. Ніби, навіть навпаки, полегшало, ніби позбувся безглуздої ноші.
Він здав одну путівку на відпочинок, а сам вирішив все ж таки поїхати, розвіяти думки все ж таки було потрібно, а без зміни обстановки зробити це і назавжди позбутися минулого, було складніше.
На морі він відчув себе повністю звільненим і спокійним. Тільки тепер зміг дихати на повні груди.
Але дні летіли надто швидко, і вже скоро треба було повертатися додому.
Микола вирішив прогулятися увечері по пляжу, а після прогулянки зайшов у кафе випити чаю. Сидячи за столиком на березі, він милувався хвилями і замислився.
Так не хотілося їхати, і Микола навіть подумав про те, щоб перебратися сюди назовсім. Дуже вже подобалося йому тут все. Атмосфера спокою, умиротворення, та й романтики. Немов вічне свято переживаєш…
З роздумів чоловіка вивів голос якогось хлопчика:
– Тату! – дитина підбігла до Миколи і кинулась до нього в обійми.
Чоловік був здивований і запитливо дивився на матір, яка поспішала до них.
Але наблизившись до нього, вона відсунула Миколу і, взявши дитину, почала сваритися, звинувачуючи Миколу в такому, чого він ніяк не міг зрозуміти.
– Жіночко, це якийсь розіграш, чи що?
Він почав озиратися на всі боки, чи немає десь прихованої камери, а жінка впритул наблизилася до нього і пильно почала розглядати, а потім обхопила обличчя руками і повільно присіла навпроти:
– Боже мій, вибачте, заради Бога, це ж треба, – вона знову глянула на нього, похитуючи головою. – Треба ж було так обізнатися! Вибачте, будь ласка…
Хлопчик крутив головою, поглядаючи то на Миколу, то на матір.
– Ви на чоловіка мого колишнього схожі як дві краплі води, він від нас пішов пів року тому, аліменти відмовляється платити, ховається, от я й подумали…
Вона нервово щось шукала в сумочці, а потім тремтячими руками дала Миколі телефон:
– Ось подивіться самі!
Чоловік на знімку насправді був дуже схожий на Миколу, не зовсім, як дві крапельки, але помилитися в сутінках можна було легко. Він здивовано розглядав фотографію, а схаменувшись, повернув телефон власниці і тихо відповів:
– Так, буває й таке!
Хлопчик сидів, опустивши голову, і шморгав носом. Микола попросив жінку з сином не йти і, вставши з-за столу, повернувся через кілька хвилин із морозивом.
– Пригощайтеся!
Хлопчик глянув на матір і, отримавши мовчазне схвалення, взявся за частування.
А жінка розповіла свою історію про те, як утримувала чоловіка в той час, як він гуляв, поки вона важко працювала. А потім і зовсім пішов, прихопивши з собою всі її звощадження.
Микола провів своїх нових знайомих. А наступного дня ноги самі понесли його до їхнього дому і, як не дивно, саме в той же час вони вийшли на прогулянку.
До від’їзду залишалося два дні, а Микола зрозумів, що вже не зможе жити без цієї жінки і її сина. І він несподівано… Зробив Марійці пропозицію!
А вона й погодилася стати його дружиною…
Вирішили, що Марійка з сином поїдуть разом із Миколою, поки він вирішить усі справи з роботою, квартирою та розлученням, а потім повернуться всі разом і узаконять стосунки.
Вже за три місяці Микола жив із новою родиною на березі моря в будиночку, який він купив, продавши свою квартиру.
А одного разу, коли Микола повіз Марійку до її старого будинку по речі, у сусідському дворі майнув знайомий силует. Жінка підмітала подвір’я. Микола зупинився і зрозумів, що не помиляється. То була його колишня дружина!
– А це хто? – запитав Микола у своєї тещі.
– Це? Та так. Іван нещодавно привіз її. В нього живе. Хоче заміж за нього, от і порається по господарству метушитися. Вірить, нерозумна, а в нього вона вже не перша, і навіть не десята. Привозить так, обіцяє одружитися, а як набридне, чи гарнішу знайде, так на вокзал і відвозить і купує квиток у рідне місто. Шкода дівчат…
– Шкода, – підтримав Микола. – Але вони самі мабуть цього шукають.
Видихнувши і ще раз глянувши на Олену, він поспішив зайти в будинок, щоб залишитися для колишньої непоміченим.
– Ну, я готова, – вийшла назустріч з кімнати Марійка із сумкою в руці.
– Чудово! – обійняв її Микола. – Ти й не уявляєш, який я щасливий, що ти тепер моя! Найкрасивіша жінка, найдобріша дружина і чудова господиня!
Марійка ніжно посміхнулася, і подружжя вирушило у свій будинок.
Бо ж тепер вони були справжнісінькою і найщасливішою родиною…