У Ксенії було подовжене обличчя з карими, очима, великі зуби і важке підборіддя. А ось волосся було густе, темне, вилося великими локонами. Якщо заколоти їх на потилиці, виходила пишна зачіска, але тоді недоліки обличчя ставали помітнішими. Тому Ксенія завжди ходила з розпущеним волоссям. Фігура в неї теж не дуже, наче її ліпив невмілий майстер. Але фігуру можна приховати одягом, а ось обличчя.
Іноді на вулиці хтось із хлопців кричав їй у спину:
— Гей, дівчино, давайте познайомимося!
Але коли вона оберталася, він просив вибачення, і тікав геть.
— Навіщо такому обличчю таке волосся? – зітхали заздрісні однокласниці.
Ксенія і сама б з радістю обміняла їх на будь-які рідкі й бляклі, аби обличчя було симпатичніше, хоч трохи.
Подруг у неї не було. А ось хлопчик один подобався. Він сидів у сусідньому ряду і іноді просив списати домашнє завдання чи підказати під час контрольної роботи. Навчалася Ксенія чудово.
Одного разу цей хлопчик запросив її в кіно. Ксенія була на сьомому небі від щастя. Після сеансу вони йшли додому та розмовляли. Хлопець постійно оглядався назад.
— Кого виглядаєш? Боїшся, що побачать тебе зі мною? – прямо запитала Ксенія.
Хлопець почервонів і зніяковів.
Біля будинку він ніяково поцілував її. І відразу з-за рогу будинку пролунав ґогот його друзів. Ксенія одразу все зрозуміла. Хлопчаки посперечалися, чи зможе їхній товариш поцілувати некрисиву дівчину.
— Що вони обіцяли тобі за це? – Вигукнула Ксенія в обличчя хлопцеві і втекла додому.
Більше вона не дивилася на його бік, списувати теж не давала.
— Не переймайся, вистачить і на твій вік чоловіків. Я ж вийшла заміж, і ти вийдеш, – заспокоювала Ксенію така сама некрасива мама.
Ксенія закінчила школу із золотою медаллю і вступила до університету на економічний факультет. Навчалася легко та закінчила його з червоним дипломом. Але заздрила іншим, більш симпатичним однокурсницям, які гуляли, виходили заміж і навіть народжували дітей під час навчання.
Після закінчення університету батько, між іншим, досить відомий адвокат, який мав багато корисних знайомих, влаштував дочку працювати в серйозну фірму.
Колеги Ксенії поспішали після роботи додому, до чоловіка і дітей, що вічно хворіють, а Ксенія навпаки, затримувалася допізна, доробляючи за всіма роботу. Їй поспішати не було куди. Співробітниці за це любили безвідмовну Ксенію, а начальство цінувало. На неї можна покластися. Зробить все чітко, без помилок та вчасно.
На вдячність за допомогу колеги намагалися познайомити Ксенію з кимось із друзів своїх чоловіків. Найчастіше це були розлучені чоловіки, які залишили квартиру дружині та дітям. Втомившись від поневірянь по орендованих квартирах і випадковим знайомим, вони й раді були б прибитися до надійного берега. Тут і Ксенія згодилася б. Але тільки вона так не хотіла. Як усі молоді дівчата, Ксенія мріяла про кохання. Гірко плакала ночами і докоряла долі, що народилася такою негарною.
Потім помер батько, а за два роки й мама. Вони були обоє в роках – пізній шлюб, єдина пізня дитина. Залишилася Ксенія одна на всьому білому світі. Час минав, вік невблаганно наближався до того рубежу, коли можливість народити здорову дитину зводилася до мінімуму.
Одна із колег запропонувала Ксенії поїхати у відпустку на південь.
— У нашого генерального директора були з цим проблеми, – понизивши голос, повідомила вона. – Він хоч мужик міцний і видний, а неплідний. Дружина мріяла про дитину, а розлучатися не хотіла. Дім повна чаша, у кожного по крутій іномарці, статус у суспільстві… Лікарі порадили їм з дуже прозорим та тонким натяком з’їздити на море та добре відпочити.
Поїхали вони відпочивати до Туреччини. Там вона і згрішила з гарним молодим офіціантом, попередньо дізнавшись у нього групу крові. Ну, щоб у разі чого чоловік нічого не запідозрив. Розумієш, чого я веду?
— А ти звідки знаєш? Про директора? – теж пошепки запитала Ксенія.
— Неважливо. Головне, усі щасливі. У директора спадкоємець росте. На відпочинку усі чоловіки самотні, незалежно, чи є у паспорті штамп про шлюб. Загориш, відпочинеш, дивишся, і налагодиться з кимось. Тільки вибирати треба гарного, аби покращити рід.
— Як цуценя з родоводом вибирати чи коня на аукціоні? – обурилася Ксенія.
— Типу того. А як ти хотіла? Можна, звісно, і тут спробувати, але мало що? Зустрітися можна. А навіщо тобі проблеми із його дружиною? А там усі приїжджі, всі розлучені та самотні.
Не дуже Ксенія вірила в успіх підприємства, але загрузла відпустку і поїхала на море. Якось, гуляючи набережною, вона познайомилася з приємним чоловіком. Він підходив за всіма параметрами: великий, плечистий, помітний. Ксенія вдала, що підвернула ногу. Він, звичайно, як джентльмен, підтримав її, уберіг від падіння, довів до найближчого кафе, де вони й повечеряли.
Ксенія не стала крутитись, прямо сказала, що їй від нього потрібно. Чоловік не втік, не став сміятися, лише пильно подивився на неї. І все зрозумів.
Додому вона повернулася засмагла, відпочила і щаслива, ще не знаючи, що вагітна. За два тижні зрозуміла, що все вийшло. А за дев’ять місяців народила симпатичну дівчинку.
Пологи приймала акушер-гінеколог, яка все розуміла про таких, як Ксенія, не засуджувала. До негарної жінки ніхто не приходив, радісних записок не писав, під вікном не кричав їй слова подяки.
На виписку лікарка подарувала Ксенії дві баночки суміші для штучного вигодовування, упаковку памперсів та свою візитку з номером особистого телефону. Мовляв, дзвони, якщо що. З лікарем вони потоваришували. А дівчинку Ксенія назвала Вікторією.
Балувала її відчайдушно, віддаючи все своє невитрачене жіноче кохання. Дівчинка росла красунею, розпещеною і примхливою, ні в чому не знала відмови. Від матері взяла тільки гарне волосся, у всьому іншому була копією батька.
Звичайно, хлопці за нею ввивались. Вчилася Вікторія погано. Після школи продовжувати навчання не збиралася. Ще в одинадцятому класі закохалася у рокера. Ганяла з ним на мотоциклі всі вечори безперервно. Ксенія не лаяла, не застерігала дочку, не вмовляла, та мріяла лише про заміжжя. Добре, що атестат таки отримала, не покинула школу.
Обидві втомилися від сварок та скандалів. Одного разу Ксенія повернулася додому після роботи, а на столі на неї чекала записка, в якій дочка просила не шукати її. Повідомляла, що поїхала зі своїм рокером, він зробив їй пропозицію.
— І що робити? До поліції звертатися? Тільки навряд чи шукатимуть її дочку. Повнолітня поїхала добровільно з коханою людиною. Поплакала Ксенія і з головою пішла у роботу.
Минуло більше року, коли пролунав дзвінок від подруги, тієї самої, що приймала пологи. Ксенія одразу насторожилася. Останнім часом вони рідко дзвонили, а ще рідше бачилися.
Подруга не стала ходити довкола і одразу перейшла до справи, сказавши, що одна молоденька мати написала відмову від дитини.
— Прізвище, ім’я, адреса прописки… Це не може бути збігом. Загалом це твоя дочка.
— Господи, – тільки й змогла видавити із себе Ксенія.
— Ти не ридай, а краще приїжджай до мене якнайшвидше, поки твоя донька не втекла з відділення. Я її відмову притримала. Потрібно вмовити її забрати сина з пологового будинку, виписатися, як ведеться, з документами. Якщо відмовиться, тобі буде набагато складніше забрати онука. Ти ж не відмовишся від нього? Я так і знала, тому й дзвоню. А далі буде видно. Може, й схаменеться Віка, стане нормальною матір’ю. І таке буває. Думаю, покинув її батько дитини. А хлопчик гарненький, як янголятко. Є невеликі проблеми зі здоров’ям, але можна вирішити.
І Ксенія кинулася до пологового будинку. Побачила дочку та ахнула. Облізла бродяча кішка краще виглядає. Віка матері не зраділа. Але прохання забрати назад відмову від сина уважно вислухала.
— Хочеш, бери його собі, мені не шкода. Бачити його не можу. Але натомість дай мені грошей. Я знаю, у тебе є, – сказала Віка.
Ксенія віддала дочці майже всі гроші, що нагромадила. З квітами зустрічала її із сином із пологового будинку. Сподівалася, що схаменеться. Але дочка до дитини інтересу не виявляла, не підходила, грудьми годувати відмовилася. Навіть не брала участі у виборі імені.
— Як хочеш, так і називай, – сказала, а за три дні втекла.
Ксенія назвала онука Георгієм. Так звали того випадкового чоловіка, що взяв участь у появі дочки. Оформила на себе відпустку для догляду за дитиною. Найняла няню на допомогу. Тепер вона добре заробляла, могла собі це дозволити.
Директор цінував Ксенію, тож пішов назустріч, дав можливість працювати вдома. Гроші потрібні, а діти ростуть швидко, їм стільки всього потрібно.
Онука Ксенія любила до божевілля, але не балувала. Боялася повторення помилок із дочкою. Хлопчик ріс спокійним, радував бабусю своїми дрібними дитячими здобутками та кликав її мамою. Хворів, звичайно, куди ж без цього, особливо коли пішов у садок. Але вірна подруга забезпечувала найкращих знайомих педіатрів.
Коли Георгій став старшим, Ксенія пояснила йому, що вона не мама, а бабуся. А мама далеко, але незабаром приїде.
Вона розгубилася, коли Георгій спитав, чому мама не дзвонить і не пише йому. І тоді Ксенія вигадала писати сама листи від імені мами. Спочатку він вірив, радів, чекав. А потім йому набридло отримувати листи з порожніми обіцянками швидкої зустрічі та освідченнями у любові. Та й листи бабуся давала без конвертів. Звідки їм взятися?
Мама все не приїжджала, Георгій перестав чекати на листи, і Ксенія кинула їх писати. Все було добре. Одного боялася Ксенія, що одного разу Віка одумається, приїде і заявить права на сина. Ще гірше, якщо відвезе кудись далеко. Ксенія вже життя свого не мислила без сонечка Георгія.
Якось вона отримала справжнього листа зі США. Серце затопило тривогу. Тремтячими пальцями розкрила конверт. Дочка писала, що одружилася, живе в Америці. Має свій дім. Так, чоловік старший набагато. У нього від першого шлюбу дві дочки, а він мріє про сина. Дочитавши до цього місця Ксенія схопилася за серце. Ось воно те, чого вона всі ці роки боялася.
Сходила на кухню, попила води, щоб заспокоїтись, і знову взялася за листа. Віка писала, що не може народити. Коли чоловік дізнався, що в неї в Україні залишився син, почав умовляти забрати його до Америки. Далі Віка описувала, як йому там буде добре, що поряд найкраща у штаті школа. … А про те, як її син жив весь цей час, Віка навіть не спитала. Загалом, незабаром вона збирається приїхати.
Від хвилювання та тривоги, Ксенія забула, як дихати. Вона лежала на дивані, поруч валявся лист. Таку картину застав Георгій, коли прийшов зі школи.
— Знову мама написала? – спитав він, криво посміхнувшись.
— Це справжній лист із Америки. Твоя мама скоро приїде і забере тебе з собою, – сказала Ксенія і заплакала.
— Може, “Швидку” викликати? Які таблетки принести тобі? – захвилювався Георгій. – Ба, нікуди я не поїду, ні в яку Америку. Як я тебе тут залишу одну? Не потрібен я був їй усі ці роки, тепер мені не потрібна вона, – по-чоловічому, серйозно і ґрунтовно сказав він.
Але легше Ксенії не стало. Від дочки всього можна очікувати. За два тижні прийшов ще один лист. Цього разу дочка писала, що набрид їй старий чоловік, що вона вирішила піти від нього. Але щоб розпочати життя на новому місці, потрібні гроші. Шлюбний процес буде довгим, після розлучення Віка отримає від чоловіка пристойну суму, але до того часу потрібно на щось жити.
Ксенія одразу здогадалася, чого хоче дочка. І не обдурилася. Дочка просила продати їхню велику квартиру в центрі міста, купити собі поменше, а їй вислати певну суму. Вона має право на житлоплощу, як і мати. Вона знову торгувалася: гроші в обмін на сина.
Не роздумуючи, Ксенія почала шукати покупця на велику стару квартиру. Цілими днями вона бігала конторами та організаціями. За два місяці вони з Георгієм переїхали на околицю міста, до новобудови. Після просторої квартири батьків, вона здалася тісною та незатишною. Але за вікнами відкривався вид на ліс, а вдалині біг нескінченний потік машин трасою. Вечорами він перетворювався на різнокольоровий потік вогнів, що біжить.
Георгій пішов у нову школу. Ксенія попросила цього разу дочку надіслати відмову від будь-яких претензій на сина. Тільки тоді надішле їй потрібну суму. Так порадила все та сама подруга, щоб уникнути нових спроб шантажу.
Лише страх і тривога за онука не відпускали. Ксенія заспокоїться лише тоді, коли Георгій стане повнолітнім та зможе сам вирішувати, з ким і де йому жити. Довго ще вона з острахом і трепетом підходила до поштової скриньки, а від дзвінків здригалася.
Але Вікторія більше не писала. Ксенія сподівалася, що у дочки все добре, що вона щаслива, жива та здорова. Прислухалася до себе. Адже кажуть, що мати відчуває свою дитину, де б вона не знаходилася.
Чи то зв’язок між ними був втрачений, чи то з дочкою, і справді все було гаразд, але крім тривоги за Георгія, Ксенія нічого не відчувала.
З віком обличчя її вкрилося зморшками, риси згладилися, стали м’якшими і навіть красивішими. Повертаючись назад, на своє життя, Ксенія ні про що не шкодувала. Нехай не було в її житті коханого чоловіка, але є любов до онука, яка всепоглинає і готова на будь-які жертви.
Аби Господь дав сил пожити довше, поставити онука на ноги, дочекатися правнуків…
Виховання дітей – складна річ. Потрібно вміти відчувати різницю між поняттями піклуватися та балувати.