Якби я знала, що ти такий, я ніколи б за тебе заміж не вийшла, – сказала Люда. – Куди я дивилася? Де були мої очі? Чому мовчала моя інтуїція? Чому моя мама, яка постійно застерігала мене від інших чоловіків, про тебе ні слова не сказала? Чому?
-Чому, чому, чому, – передражнив дружину Петро. – Як багато запитань. А відповідь на всі ці запитання одна.
-Цікаво, яка? – запитала Люда.
-А така, що ти весь час любила мене і любиш досі, – відповів Петро. – Бо я світло у твоєму вікні. Тому що ти не хочеш, щоб такий скарб, як я, дістався іншим. Адже ти чудово знаєш, що окрім тебе на мене претендували дві твої подруги. Ліза і Катя.
-Може, колись я й любила тебе, – погодилася Люда. – Може, колись і ревнувала до подруг. Але де та Ліза? І де та Катя? Все це у далекому, далекому минулому.
-Ой, ой, ой. То вже й у минулому?
-Так, у минулому, – відповіла Люда. – Тому що і Ліза, і Катя вже давно одружені, і мають дітей. А про тебе вони давно забули. А я й досі живу з тобою. Але тепер, коли ти розкрив свою сутність, показав, хто ти є насправді… Моєї любові до тебе більше нема.
-Що за дурниця! – сказав Петро. – Дізналася вона щойно. Ти завжди знала, яким я є. Я ніколи не приховував від тебе, що я лінивий і непрактичний. Що вірність для мене – це слово, яке нічого не означає.
-Так! Уяви собі! Не знала, – сказала Люда.
-Хочеш сказати, що ти не знала, що я лінивий?
-Не знала.
-Що я дивлюсь на інших жінок, теж не знала?
-Не знала, – повторила Люда.
-Ну, що за нісенітницю ти городиш, Людо. Так не можна. Дитячий садок якийсь, чесне слово.
-Ну добре. Нехай буде по-твоєму, – сказала Люда. – Очі закривала. Не хотіла помічати. Але я була впевнена, що ти візьмешся за розум, станеш заробляти нормально, будеш зразковим чоловіком і батьком. А який ти чоловік? І який ти батько? Одна назва. Ні-ні! Тільки проживши з тобою стільки часу, я зрозуміла, хто насправді. Ти – невдаха, чкий буде все життя жити за рахунок жінок.
-Ну чому ж невдаха? – сказав Петро. – Ось уже скільки часу я живу з тобою і мені добре. Ти заробляєш, готуєш, прибираєш, вирішуєш усі наші побутові проблеми. І як у тебе язик повертається називати мене після цього невдахою. Я – дуже щаслива людина! Я успішна людина!
-Ти – погана людина, Петре, – сказала Люда. – Ти навіть не усвідомлюєш, наскільки ти… І все, що ти кажеш, це дуже погано. Чому я стільки років це терпіла? Чого я чекала?
-Та припини ти, Людо, цю комедію, – сказав Петро. – Чому, та чому. Ну що справді сталося? Так, ти застала мене з іншою. І що? Могла б зрозуміти… Пробачити…
-Якби ж то! – палко заперечила Люда.
-Так, так, – погодився Петро. - Я знайшов у шафі якісь твої відкладені гроші і витратив їх.
-Якісь?! – вигукнула Люда. – Триста тисяч! Ти називаєш якимись грошима?!
-І між іншим, Людо, ти сама винна, – сказав Петро. — Чому ти приховувала від мене, що в тебе є такі гроші? От якби я знав, що ти збираєш, я б їх не витратив.
Люда не вірила своїм вухам.
-Ти витратив їх на цю жінку, з якою я тебе… Як ти міг, Петре. Як ти… Я спеціально відклала ці гроші, щоб ми всі разом поїхали у подорож, а ти…
-Ну, гаразд, гаразд, – сказав Петро. – Згоден. Був неправий. Ну, покарай мене.
-Покарати? – не зрозуміла Люда. – Як?
-Давай зробимо так. Ти назбираєш ще й… У подорож поїдеш тільки ти і наші діти, а я за це залишуся вдома.
-Назбираю? – вигукнула Люда. – З твоєю зарплатою назбираєш, аякже…
-Так! – палко заперечив Петро. – Я мало заробляю! І що? Так, у мене все життя була маленька зарплата. Так, я за двадцять п’ять років роботи на тому самому місці не зробив кар’єри. Так! Але я, Людо, щоб ти знала, чесна людина. І можу сміливо дивитися в очі людям. А крім того, навіщо мені багато заробляти, якщо багато заробляєш ти? От якби ти мало заробляла, тоді я, звичайно…
-Що ти мелеш, – сказала Люда. – Багато б він заробляв. З чого? З якого переляку ти почав би багато заробляти?
-З такого переляку й став би, – спокійно відповів Петро. – Потреба змусила б.
-Усе! – сказала Люда. – З мене досить. Я з тобою розлучаюся.
-Ой! Налякала! – сказав Петро. – Дивіться на неї! Розлучається вона. Так будь ласка. Розлучайся. Мені ж краще. Діти вже дорослі, аліменти не треба платити. Квартира ця куплена у шлюбі. Давай-давай, Людмило. Розлучайся. Але тільки перш, ніж ти підеш подавати заяву, подумай ось над чим: чому ж ти, Людо, так довго не йшла від мене?
Люда хотіла відповісти, але… якось раптом заспокоїлася і з цікавістю подивилася на чоловіка.
-Згадала! – радісно сказала Люда. – Я все згадала.
-Згадала що? – Петро навіть розгубився від такої заяви дружини та різкої зміни її настрою.
-Я згадала, Петре, чому досі не йшла від тебе, – сказала Люда, і їй стало так весело, так весело, що вона розсміялася.
Вона сміялася без зупинки хвилин десять. Вона сміялася і сльози сміху текли по її обличчю.
-Ой, мамо моя, зараз не витримаю, – крізь сміх казала Люда. – Ой, тримайте мене, а я більше не можу, і зараз…
Петро навіть подумав, що їй зараз стане погано, і хотів вживати заходів, але Люда сама заспокоїлася і, витираючи сльози серветкою, радісно подивилася на чоловіка.
-Я згадала, – сказала вона. – І це виявилося так смішно, що…
-Я хочу знати, що ти згадала, – сказав Петро.
-Ні, і не проси, – намагаючись приховати посмішку, сказала Люда. – Тобі краще не знати, Петре, повір. Для твого ж добра.
-Людо, я вимагаю, – сказав Петро. - Щоб ти сказала мені правду.
-І не проси, – сказала Люда. – Повір. Тобі краще не знати. Боюся, що якщо ти дізнаєшся… Ти не витримаєш… Ми обоє не витримаємо і…
Люда знову почала сміятися.
-Людо, припини цей безглуздий сміх і розкажи мені все, – вимагав Петро.
-Ні!
-Якщо ти не скажеш, Людо, я не знаю, що я зараз зроблю! – вигукнув Петро. – Я встану й піду, Людо.
-От і йди. Але я не скажу тобі.
-Ну, хочеш, я навколішки перед тобою встану, Людо, – сказав Петро і став на коліна. – Тільки скажи.
-Ну, гаразд, гаразд, Петю, – сказала вона. – Що ж ти одразу так? Я скажу. Тільки ти піднімися.
Петро зробив серйозне обличчя, встав, обтрусив штани.
-Я слухаю, – сказав він.
-Це стосується наших дітей, Петю, – сказала Люда. – А точніше… Моїх дітей.
-Що це означає, Людо? – спитав Петро. – Чому ти кажеш… Твоїх дітей?
-Ну… ось… бо так воно і є, Петю, – сказала Люда.
-Я правильно тебе зрозумів? – спитав Петро. – Ти хочеш сказати, що діти…
-Так, – поспішила сказати Люда. – Ти все правильно зрозумів.
-Що, всі троє?
Люда заперечливо покрутила головою.
-Не всі? – спитав Петро.
-Всі, – відповіла Люда. – Але ж не троє.
-Як не троє? – спитав Петро. – А скільки їх?
-Четверо, – сказала Люда.
-А четвертий звідки?
-Четвертого чекаю, – сказала Люда. – Він з’явиться через шість місяців.
-Так от чого ти боялася, коли сміялася, – здогадався Петро.
-Ага, – сказала Люда. – Уявляєш, якби таке сталося від сміху.
-На третьому місяці?
-Ну, от і я, коли про це подумала, мені ще смішніше стало, – сказала Люда.
-Людо! – вигукнув Петро. – Я сказав би, хто ти є після всього цього… так… слів таких немає, щоб висловити все моє обурення, Людо! Я просто не знаходжу слів. Виходить, що всі ці роки ти обманювала мене?
-Ти маєш на увазі всі ці роки, поки я тебе годувала, прала твої речі, прибирала за тобою, готувала тобі, витрачала на тебе свої гроші та терпіла твої витівки? Ти це маєш на увазі? – спитала Люда. – Чи ти маєш на увазі той час, коли ти взяв мої гроші і витратив їх на кого? Ти цей час маєш на увазі?
-Так, Людо, я маю на увазі саме весь цей час! – впевнено сказав Петро.
-Так, Петре, весь цей час я тебе обманювала! – впевнено сказала Люда. – Ти спитаєш, навіщо я це робила? Чому раніше не розлучалася з тобою? Може, чогось чекала, а може… Розумієш, Петре, я все життя думала тільки про дітей. Я б, може, й про тебе, Петре, думала б, але… Ти нічого цього не зробив.
Петро слухав дружину і згадував, як весело та безтурботно жив усі ці роки.
-І зараз, – продовжувала Люда. – Я згадую, що періодично збиралася з тобою розлучатися, але… З’являлася дитина, і мені ставало не до цього. Диво, що я зараз про це говорю. От не візьми ти ці гроші і не застань я тебе з іншою, так, мабуть, усе залишалося б, як і раніше.
-Ну, ти хоч почуваєшся винною? – спитав Петро.
-Я розумію, що винна перед тобою, – відповіла Люда. – Але я думаю: «Чому я стала такою?»
-І чому?
-Це ти своїм способом життя і перетворив мене на таку, – впевнено відповіла Люда.
-На твою думку, я винен?
-На мою думку, ми обоє винні, – відповіла Люда. – І обоє отримали все, що заслужили.
-Ми розлучаємося! – сказав Петро.
-Згодна, – сказала Люда. – Але тільки після того, як я народжу четверту дитину.
Люда знову стала мамою в належний термін. Через місяць після цього вона розлучилася з Петром.
Петро тепер через суд намагається домогтися права не сплачувати аліменти. Але в нього нічого не виходить.
Виявляється, це не так просто зробити.
А з огляду на непрактичність Петра та його лінь, він навряд чи цього доб’ється…