Як же прикро усвідомлювати, що дитина, яку ти виховувала все життя, про яку дбала і хотіла дати йому все найкраще, від тебе відвернулася! Але ще образливіше, коли ця дитина здатна на підлість. Я не могла повірити, що почула від свого сина, оскільки в дитинстві він був моїм улюбленцем.
Невже це він, мій Коля, якому завжди діставалося кохання більше, ніж сестрі, так зі мною вчиняє? Мені хотілося плакати, але я намагалася бути сильною. Тепер я чудово розуміла, хто насправді мене любить і поважає, а в кого не залишилося нічого, крім егоїзму. Проте мені було дуже боляче і прикро усвідомлювати, що так вчинила близька людина.Найкращі подарунки для близьких
Ми з моїм сином Миколою не бачилися з того моменту, як він одружився і в нього народилися діти. Точніше, зустрічалися, але лише один раз, коли я приїжджала до них на свято. Вони з дружиною живуть в іншому місті і я бачила онуків лише зовсім маленькими. На жаль, через невістку мої стосунки із сином, які в дитинстві були прекрасними, зіпсувалися.
Можливо, вона налаштовувала його проти мене або просто в нього змінилися погляди на життя, але за 10 років все наше спілкування зводилося до чергових телефонних дзвінків та сухих поздоровлень зі святами. Щоразу, коли я просила привезти онуків він відповідав:
— Мамо, приїжджай сама.
При цьому він чудово знав, здоров’я не дозволяє мені так далеко їздити. Я дуже страждала, але згодом звикла. Натомість стосунки з молодшою донькою Аліною у мене були чудові. Тут якраз все вийшло навпаки. Коли вона навчалася у школі, то була практично повністю самостійною. І справа не в тому, що я її не любила, ні, звичайно.
Просто я вважала, що Микола, хоч і був старшою дитиною, але з багатьма проблемами міг не впоратися сам, йому був потрібний мій захист. Аліна ж, навпаки, змалку вміла за себе постояти, чудово вчилася, ніколи не потрапляла в погані компанії і взагалі подавала у всьому надії. Тому мені не потрібно було приділяти їй багато уваги, і на якийсь момент я взагалі перестала її контролювати.
Ні, ми ніколи не лаялися з дочкою, але всі свої рішення з 14 років моя дочка ухвалювала сама. Вона сама вирішувала, як вчинити, куди влаштуватись на роботу, чим займатися, з ким спілкуватися. Я не втручалася тільки тому, що була цілком у ній впевнена.
Коли Микола поїхав до дружини, то донька залишилася зі мною. Вона була єдиною людиною, яка мені допомагала, коли я потрапила до лікарні. Аліна не відходила від мене там ні на крок доти, поки я повністю не одужала, робила все по дому, купувала продукти, допомагала грошима. Вона і заміж, можливо, довго не могла вийти тільки тому, що дуже багато часу приділяла мені і вона ніколи не знайомилося з молодими людьми.
Я часто казала їй:
— Доню, я не маленька і ще не зовсім стара, можу все робити сама. Живи для себе і знайди когось, я хочу, щоб ти була щаслива і не присвячувала весь свій час матері похилого віку.
Однак Аліна завжди відмахувалася і відповідала:
— Мамо, ти що! Я не вийшла заміж, бо ще не зустріла кохану людину, а не через тебе. Після цього ми обіймалися та сідали пити чай.
Так проходили усі наші дні. Дочка працювала та допомагала мені. А я весь час думала, як їй віддячити. Звісно, у моєму віці найкращий подарунок – це забезпечити майбутнє своїй дитині. Незважаючи на те, що я ще не зовсім постаріла, вважаю, що про такі речі треба думати заздалегідь. Адже я вже опинилася у лікарні. Мало що може статися.
Так, за законом моїми спадкоємцями і без усякого заповіту мали стати двоє дітей, Микола та Аліна. Але я вирішила все-таки залишити квартиру саме доньці, щоб вони не ділили її, коли мене не стане і не сварилися через це. Микола жив у квартирі своєї дружини, йому було де влаштуватися, і він не збирався повертатися до нашого міста.
Зате моя донька ніякого свого житла не мала. Я хотіла влаштувати її життя і бути впевненою, що вона, коли мене не буде, зможе все-таки створити сім’ю. Хотілося, щоб у неї була житлова площа, яку не треба ділити з братом. Раптом її брат захоче продати свою частку або зробити щось ще.
Керуючись добрими намірами, я склала заповіт, запевнила його у нотаріуса та розповіла про це дочці.
— Мамо, та ти ще 100 років проживеш. Куди ти так поспішаєш! – казала Аліна.
— Заспокойся, доню, зі мною все гаразд. Я добре почуваюся і, можливо, дійсно проживу довго. Але для мого спокою, саме для того, щоб моє здоров’я не погіршувалося, я прошу тебе зрозуміти. Я хочу спокійно спати і знати, що, якщо раптом все ж таки щось трапиться, ти не залишишся на вулиці. Невідомо, що зробить Микола, якщо квартира вам залишиться двом. Він практично не спілкувався зі мною весь цей час.
— Я вважаю це не зовсім справедливим стосовно Колі, — заявила мені дочка, — так, він майже не приїжджав до тебе, але він і нічого поганого нам не зробив, просто у нього з’явилася своя родина. А мені здається, ти мала з ним порадитись, перш ніж приймати таке рішення.
Але я була непохитна. Оскільки Аліна добра людина і не може втриматися, щоб не розповісти щось близьким, якось вона таки поговорила зі своїм братом. На відміну від мене, вона кілька разів їздила до його міста та спілкувалася з племінниками. Тільки від неї я дізнавалася інформацію про своїх онуків і дуже раділа їхнім успіхам у школі.
Одного разу вона поїхала до Миколи на день народження і, мабуть, розповіла йому про моє рішення, хоч я просила мовчати. Але моя дочка не вміє обманювати та приховувати. Вона вчинила неправильно, оскільки повернутися їй довелося разом із Миколою та всією його родиною.
Коли вони зателефонували у двері, я відчинила і була вкрай здивована. На порозі разом з моєю дочкою стояв син, що дуже змінився, якого я не бачила 10 років, його шикарно одягнена дружина і двоє хлопців — моя внучка Ірочка і внук Діма.
— А ти наша бабуся? — несміливо запитав хлопчик.
Побачивши дітей, я дуже зраділа. Діти були копією своїх батьків.
— Та дорогі, я ваша бабуся, швидше проходьте, я зараз приготую щось смачненьке, — ласкаво сказала я і пропустила дітей у квартиру.
Довелося запропонувати увійти і Миколі з невісткою.
— Мам, ти що, мені не рада? — спитав Микола, ніби щодня приходив до мене.
— Сину, так не робиться, – сухо відповіла я. Я дуже рада онукам, але про такі речі треба говорити заздалегідь. У мене, можливо, не прибрано і не готова вечеря.
— Мамо, ти що думаєш, я заради вечері до тебе приїхав?
— Миколо, я знаю, що ти приїхав не через це і точно не для того, щоб показати мені онуків, — холодно продовжувала я, — хоча я дуже рада дітям. Адже ви з Наталею приїхали лише для того, щоб оскаржити заповіт, який я написала на Аліну. Вона ж тобі все розповіла! Дочко, адже я просила тебе, не розповідай братові. Ти ж знала, як він поведеться.
— Вам треба побалакати, а я піду на кухню, пригощу племінників, — сказала моя дочка і вийшла.
— Ольга Ігорівна, — втрутилася у розмову Наталя. — Чому ви про нас так погано думаєте? Якщо ми не бачилися з вами, це не означає, що ми погано до вас ставимося. Просто ви самі знаєте, в якій далі ми живемо.
— У вас є машина і хоч раз на місяць можна було б мене провідати. – відповіла я невістці.
— Ви самі не хотіли приїжджати до нас. Нам ніколи, у нас просто сім’я, дітей треба водити до школи, нам треба з Миколою працювати. Але тепер ми вирішили вас відвідати, допомогти по дому. Хочете, я сама щось приготую, – з фальшивою усмішкою сказала мені невістка.
— Ні, сухо відповіла я, – готувати мені нічого не треба і допомагати по дому теж. Я все зроблю сама, звикла вже. За 10 років у вас жодного разу не виникало бажання приїхати та допомогти, а тут після заповіту воно раптово виникло. Наташо, ти обманюєш.
— Ну що ви таке кажете… — Спробувала виправдатися невістка.
— Нещирих людей я бачу наскрізь, бо багато років сама попрацювала з людьми. Адже я вчителька і тому розуміюся на поведінці людей і бачу, коли хтось бреше. Я чудово знаю, що у вас із Колею чисто корисливий інтерес. Так, я запрошу вас до будинку, будь ласка, ви можете прожити деякий час, але не потрібно будувати ілюзії і так намагатися, зображуючи, що ви хочете мені допомогти. Заповіт я все одно не перепиу. Алина не має чоловіка, не має можливості купити власну квартиру, не іпотеку ж їй брати в такі часи. Коли мене не буде, куди їй іти, надвір? Ти сам, Колю, подумай про сестру.
Поки діти грали в кімнаті, а Аліна накривала на стіл, я розмовляла із сином та його дружиною. Микола раптово перейшов на шепіт:
— Мамо, ти дарма так про мене. Я саме тому й не приїжджав, бо в мене жодних мотивів не було. Нам нічого від тебе не потрібне. Я ніколи нічого не вимагав, не просив. Так, ми не допомагали тобі, але ми й не вимагали від тебе жодних подарунків.
— Та я й не просила допомоги від вас. Але як мінімум увагу можна було б приділити.
Невідомо, випадково чи спеціально Коля пропустив ці слова повз вуха, але він продовжив:
— А тепер подумай, якщо цей час з тобою була Аліна і завжди допомагала тобі, навіщо вона це робила? Чому вона не влаштовує своє життя, не знаходить собі хлопця, не винаймає квартиру? Ти думаєш, з любові до тебе? Як би не так. Так, саме вона спеціально всі ці роки намагалася налаштувати тебе на цей заповіт. Саме заради нього вона старається. Повір, якщо ти перепишеш квартиру на мене, вона відразу від тебе відвернеться.
— Припини! — обурилась і стукнула кулаком по столу. — Я чудово знаю свою дочку і не дозволю нікому її ображати. Як ти помінявся! Як же ти, рідний брате, можеш говорити таке про сестру. Перестань налаштовувати мене проти дочки, я ніколи не зміню свою думку про неї, а якщо ти продовжиш у тому ж дусі, я попрошу вас з Наталею виїхати, хоч і дуже хочу бачити своїх онуків.
— Та гаразд тобі, мамо, — зам’явся Микола. — Добре, я не буду нічого говорити про Аліну, сама все зрозумієш … А поки дай нам просто тут розташуватися і все ж дозволь нам сходити за продуктами.
Микола, Наталя та діти жили в мене тиждень. Не можу сказати, що син із невісткою мене особливо тішили, хоча вони все одно показово намагалися зобразити повагу — повністю зробили прибирання у квартирі, почали переклеювати шпалери, Наталя не виходила з кухні, намагаючись щось приготувати, хоча в неї це виходило не дуже. . Весь час щось пригоряло.
Син купив мені ліків, а ще був не проти, якщо я гулятиму з онуками цілими днями. Ми ходили з ними в парк атракціонів, я купувала їм іграшки і була дуже щаслива, що вони полюбили мене, хоча до цього практично не знали мене.
Особливо до мене прив’язався Діма, він постійно просив мене приготувати йому пиріжки з цибулею та яйцем. Хлопчик казав, що мама ніколи так смачно не пекла. Але я не хотіла налаштовувати його проти матері і прагнула того, щоб ми всі жили мирно. Я навіть стала поступово звикати до сина та невістки, вважала, що не так уже й погано, що вони приїхали. Однак заповіт все одно міняти не збирався.
Одного дня я гуляла з онуками в парку і дуже втомилася. Ми прийшли пізно, маленькі шибеники почали бігати по будинку, а я ненадовго лягла, бо в мене піднявся тиск. Що відбувалося в цей момент в інших кімнатах, я не бачила, а наступного ранку мені потрібно було терміново піти в аптеку. Я взяла свою сумочку і за звичкою вирішила перевірити, чи я все захопила з собою. І тут я не виявила банківської картки. Я перевернула всю сумку вгору дном, а потім мені довелося звернутися до домашніх, хоч це було дуже неприємно.
— Аліна, Коля, Наталя, а ви мою банківську карту не бачили?
— Ні, мамо, а що таке? Щось трапилося?
— Я не хотіла б вам про це говорити, але здається я її втратила, – соромлячись, сказала я, – може, хтось бачив таку біленьку карту, мою пенсійну? А може, впала кудись? Знайдете, скажіть мені, я не можу її знайти.
— У тебе зникла карта, мамо? — одразу пожвавішав Микола. — Ти думаєш, що це діти кудись її закинули?
— Та ні, що ти, — відповіла я. — У тебе чудові дітлахи, вони мене дуже люблять, і я їх теж. Навряд чи вони мають звичку копатися в чужих сумках. Я думаю, сама десь втратила або випустила, але все-таки прошу вас пошукати.
— Діти мої, мені в аптеку треба сходити, а відновлювати карту довго.
Аліна встала з крісла і простягла свою банківську картку:
— Ось мам, тримай.
— Дякую дочко.
Увечері того дня, поки Аліна була зайнята, Микола відвів мене на кухню і приніс туди сумку Аліни.
— Мам, я ж казав тобі, що зможу її розкусити та розкрити тобі очі. — радісно сказав він. – Знаєш, де я знайшов твою картку? Ось, помилуйся, у сумці твоєї улюбленої дочки. Вона якраз днями скаржилася, що їй затримують зарплатню.
У це я повірити ніяк не могла. Мені було простіше подумати, що це Микола сам підклав картку до сумки. Хоча вважати, що дорослий самостійний чоловік здатний на таке, мені теж не хотілося. Я вся зблідла і не знала, що сказати, але щоб розібратися в ситуації, все-таки покликала дочку.
— Що трапилося, мамо? — спитала Аліна.
— Коля стверджує, що моя картка лежала у твоїй сумці, — здавленим голосом пробурмотіла я, відчуваючи, як мені стає погано.
— Мамо, я навіть коментувати це не хочу, – відповіла дочка, – якщо ти вважаєш, що це я взяла, можеш прогнати мене з дому і переписати заповіт на Колю. Я чудово знаю, навіщо він все це робить, тільки ось вчинок аж надто якийсь дитячий і незрілий. Так, я думала, що в мене є брат…— відповіла Аліна.
Я не знала, кому з них вірити. Насправді мені обидва вони були дорогі. Точку в цій ситуації поставив Дімочка. Він почув нашу розмову і забіг на кухню, захищаючи свою тітку.
— Тату, навіщо ти дуриш? – сказав він. — Ти вчив мене, що брехати погано і казав, що треба говорити лише правду. Навіщо ти обдурив бабусю? Я ж бачив сам, як ти цю картку поклав у сумку тітки Аліни!
Микола на кілька секунд завмер від того, що його хлопчик щойно розкрив його обман. Він вважав його нерозумним і був упевнений, що ця афера пройде легко.
— Та що ти там нафантазував, зовсім нічого не розумієш! – почав підвищувати голос батько на сина.
Я все розумію, – дуже доросло відповів Діма, – не кричи на мене, я не хочу, щоб тітку Аліну лаяли або відправили до дядьків поліцейських.
Тут я все і зрозуміла.
— Все, Миколо, можеш нічого не вигадувати, я більше вірю онукові, ніж тобі. – відповіла я. — Якщо ти хочеш сказати, що хлопчик бреше, то в тебе вже не залишилося нічого святого. Говорити таке про свого сина! Я чудово сама з першого дня зрозуміла, навіщо ти сюди приїхав і що хочеш зробити. Але не думала, що ти дійдеш такого.
— Так, – сказав мені Коля, і в цей момент я побачила його справжнє обличчя.
— Я приїхав, щоб забрати твою квартиру – Заявив мені рідний син
— Точніше, не забрати, а отримати те, що мені належить по праву. Як ти могла, мамо, я ж старший син! Ти завжди в дитинстві любила мене більше, ніж її. Вона хитра, вона сама завжди вийде із будь-якої ситуації, вона ще собі заробить грошей, у неї ще буде сім’я. Вона точно не залишиться на вулиці. А ось я живу у квартирі дружини, як якийсь невдаха. Мені соромно за це, я не маю своєї житлоплощі, і мені нікуди самому привезти свою сім’ю.
— Саме тому, що я любила тебе більше і мало часу приділяла Аліні, – жорстко відповіла я, щоб він почув і запам’ятав кожне слово, – навіть коли мене не буде, я хочу, щоб ти пам’ятав ці слова. Саме тому, що все кохання діставалося тобі, ти виріс таким нахабним егоїстом, тому ти не допомагав мені 10 років. А дочка саме через те, що вона була самостійною, зрозуміла, що цінно в житті, а що ні. Вона від мене не відмовилася, і саме за це я їй дякую. А тепер, будь ласка, хоч би як я любила онуків, я попрошу вас поїхати. Дякую, що показали мені дітей. Я розумію, що їх ніколи більше не побачу, але тебе з твоєю дружиною я категорично бачити не хочу.
Коли стало зрозуміло, що заповіт не зміниться, син із невісткою зібрали речі. Вони пригрозили мені, що я більше не побачу онуків, але я й сама чудово це розуміла. Донька через рік після цих подій вийшла заміж і переїхала до чоловіка, а ще через рік вона народила синочка. Нині вони живуть поруч, і свого третього онука я бачу щодня. Ми чудово спілкуємось.
Як живе сім’я мого сина, я не цікавлюсь. Ми навіть на свята телефонувати один одному перестали. На жаль, одним вчинком можна перекреслити стосунки з найріднішими. Мені дуже прикро, що відтоді я більше не бачила онуків, але які б стосунки з сином у мене не були, я все одно сподіваюся, що у Колі в сім’ї все добре.