Мені важко сьогодні, як ніколи раніше, хоча я все робила для того, щоб усім навколо мене добре жилося, але, в цей час, зовсім забула про себе.
Та хоча я намагаюся не думати про це, кожен день, кожна хвилина нагадує мені про те, як усе змінилося в моєму житті і не в кращу сторону для мене, на жаль.
Я сиділа в тиші, дивлячись на чашку з чаєм. Гарячий пар піднімався вгору, але я не могла відчути його тепла. Моя душа була холодна, як камінь.
Усе почалося з маленької дрібниці, яка спочатку здалася мені незначною.
Одного дня, коли я зайшла в телефон чоловіка, щоб подивитися, чи не залишив він десь свої плани, мої очі зупинилися на текстовому повідомленні, яке перевернуло весь мій світ. Це повідомлення було від незнайомої мені жінки.
Я була впевнена, що мені здалося, і навіть подумала, що краще не робити нічого, не читати його, аби не руйнувати ілюзій про своє щасливе життя.
Але потім, коли я почала знаходити ще більше доказів – чергові дзвінки, нові фото, зустрічі, – не залишалося сумнівів: чоловік, якого я щиро кохала, зрадив.
Але я мовчала. Не могла сказати йому правду про все, бо важко було навіть уявити, що буде далі.
Дітки дуже любили свого тата, обожнювали його. Кожен день вони бігали біля нього, просили, аби він погрався з ними, побудував новий будинок з кубиків або допоміг зробити домашнє завдання.
Я не могла зламати їхнє щасливе дитинство, не могла дозволити їм бути нещасливими теж. Вони не повинні були бачити та знати це – таким було моє рішення.
Мої мама й тато, як завжди, були задоволені моїм вибором. Вони завжди казали, який він гарний, надійний чоловік, який добрий та відповідальний батько.
Вони навіть не здогадувалися про те, що відбувається в нашій сім’ї. Я ж не хотіла їх розчаровувати.
Як я могла їм наважитися сказати, що цей чоловік, якого вони обожнюють, зрадив? Як я могла відкрити їм очі на те, що сталося? Здається, ні, не можна цього зробити. Як можна руйнувати все, що вони будували так довго?
Мої друзі також не знали нічого. І навіть якщо б вони дізналися, чи змінили б вони своє ставлення до мене? Звісно, вони б мене підтримали, але чи була б моя сім’я ще такою ж, якщо я поділилася б своїм хвилюванням з ними?
Я завжди хвилювалася за те що почую не підтримку, а осуд: “Як ти могла його пробачити і не знати собі ціну?”
Але я навіть сама не знала, чи пробачала я. Я просто продовжувала жити так, як раніше, вдаючи, що нічого не знаю.
Що я могла зробити? Я не могла просто піти. Як? Це не було б правильно. Я не могла розповісти дітям, що їхній батько так вчинив. Вони обожнювали його.
Але найгірше було те, що я чудово знала, що чоловік продовжував зустрічатися з тією пані й надалі, хоча, як не дивно, не дивлячись на це, він був чудовим батьком і до мене ставився добре. І, якби я не знала про зраду, то б і досі думала, що в нас ідеальна сім’я.
Я не розумію, чого йому не вистачає. І не розумію, чому він так спокійно може жити два життя, бути в двох паралельних реальностях. Невже не важко так жити, невже це може подобатися комусь?
І все ж я не могла знайти в собі сили сказати йому про те, що я все давно знаю.
Чому я не йду? Чому я мовчу? Сама собі навіть не можу відповісти на це питання. Напевно боюся, що він обере ту, іншу, і я не буду знати, як жити далі, боюся невідомості і не готова так кардинально змінювати своє життя, від якого залежить щастя багатьох мені рідних і дорогих людей, як дітей та батьків, наприклад.
Не хочу втратити його, бо й досі кохаю та боюся, що назад вже не можна буде повернути наше щасливе сімейне життя. Я ж не уявляю себе без нього, навіть якщо він так вчинив.
Мовчати й далі – це був мій вибір, бо я, якщо чесно не знала, що я можу зробити. Але в душі я вважаю, що вибору в мене не було, адже від мого рішення нічого б не залежало.
Я й досі вдаю, що все добре. Що ми, як раніше, любимо одне одного. Але як можна любити того, хто зраджує? Як я можу дивитися йому в очі, знаючи, що він вже більше не той чоловік, за якого я вийшла заміж?
Ці питання я задаю собі щодня, але відповіді на нього сама не знаю. Я хочу забути, я хочу відпустити це все і не хвилюватися більше, але це не так просто.
Хоча я обрала мовчання та збереження сім’ї, але мені це дається дуже складно, адже я не можу забути про зраду і, напевно, не забуду про неї ніколи.
Вчора ввечері я сиділа в нашій кімнаті, а він підійшов і став розмовляти зі мною ніжно, як завжди. І мені стало сумно. Як можна дозволити такій людині залишатися поруч, коли її кохання – це лише порожні слова? Як можна щодня прикидатися, що все гаразд? Я навіть вже сама не знаю, чи він кохає мене, хоча постійно говорить мені про це.
І ось тепер я сиджу тут, пишу вам, і запитую: що мені робити? Я помітила лише тепер, що жодного разу навіть не згадала його ім’я. Але чому так може бути? Яка може бути причина?
Як мені знайти силу? Я не можу перестати думати про зраду. Як мені забути все, навіть якщо й досі кохаю його, навіть після того, що він зробив? Як змиритися з тим, що він більше не той, за кого я його колись вважала?