Ми з чоловіком жили в гуртожитку і поруч з нами жила баба Марія, всі її так називали і була вона, скажімо так, своєрідна. Хоч вона й не виходила з кімнати, проте її голос лунав чи не на весь поверх, ми особливо добре чули, бо стіни були тонкі.
Цього року діти вже нам так наговорили, так нам наказували аби ми на них не розраховували, щоб тільки грядку картоплі посадили і все, бо вони брати не будуть і робити не хочуть.
Нам з чоловіком по сорок п’ять років і ми живемо окремо у місті у власній квартирі. Чоловік на неї заробив сам, ніхто з родичів ні з його боку, ні з мого нам нічим не допомагали і не допомагають. У нас двоє дітей і ми наче забезпечені люди і все тому, що плануємо все наперед, а не живемо одним днем, а завтра якось буде.
Коли Сергій зайшов до хати Вероніка оторопіла, вона впізнала його одразу. Стільки літ пройшло а вона його ще не забула.
Мій чоловік був старшим за мене на десять років і в свої тридцять два чомусь дуже хотів дітей. Ні до, ні після нього я не зустрічала ніколи таку любов до дитини, зазвичай, все було якраз навпаки.
Оце я додому приїхала! Нікому такого прийому не побажаю. Спочатку все виглядало не просто добре, а навіть дуже добре. Мої дві дочки мало не щодня телефонували мені в Італію, питали, що мені приготувати.
Я була слухняною дівчинкою, завжди слухала маму і тата, гарно вчилася, вдома мамі допомагала, нікому кривого слова не казала. З дитинства мене виховували так, щоб я була зручною для всіх. Мама завжди казала: «Не сперечайся, доню, і буде тобі щастя». І я вірила, бо тоді мені здавалося, що дорослі завжди мають рацію. Я звикла стримувати свої емоції, уникати гострих кутів, навіть якщо щось було не до душі.
У тиші своєї квартирки я раз по раз набирала номери дітей. Навіть гудки не йшли, одразу виклик скидався. Я знаю, що після того, як придбала їм по будинку вони занесли мене в чорний список, але надія на те, що одумаються мене не покидає уже третій рік.
З Матвієм я побралась 12 років тому. Він доволі специфічна людина, змалку мама його так привчила, що жінка в домі – прислуга, має все робити та ні слова не казати. Довго я з цим боролася. Адже я завжди працювала і наголошувала, що не збираюсь бути домогосподаркою.
-Знову картопля? – зітхнув чоловік.